Громадянська війна в Іспанії — це не просто один із розділів минулого, а подія, відгомін якої відлунює у сучасності. Рани тієї війни не загоєні: вони досі проявляються у політиці та спорті.
Одні використовують звинувачення “Мадрида” клубом режиму Франко, щоб виправдати власні вчинки. Інші ж заперечують “режимність”, наполягаючи, що саме диктатура використала клуб для власної легітимації. Про те, як Громадянська війна вплинула на два мадридські клуби, – “Реал Мадрид” та “Атлетіко” (тоді Атлетік), що зустрінуться сьогодні в черговому дербі, і є цей матеріал.
В 1931 році король Альфонсо XIII втік з країни. Той самий Альфонсо XIII, на честь повноліття якого “Мадрид” організував Кубок в 1902 році і який подарував цьому клубу і багатьом іншим титул “Реал”. Клуб “Майорка” взагалі було засновано в 1916 році під іменем “Реал Сос’єдад Альфонсо XIII ФК“, каталонцем-монархістом Адольфо Васкесом Умаске, який був палким вболівальником “Мадрида”.
Іспанія стала республікою. Відбулися вибори, 83 % голосів отримали республіканці, найбільшу фракцію створили соціалісти, вийшли з підпілля комуністи. В країні почалися реформи, перерозподіл землі (багато з якої все ще належало церкві та землевласникам). Але політична криза була такою сильною, а країна такою бідною і роздробленою, що суспільство стрімко політизувалося і радикалізувалось. В 1933 році, як і в Німеччині, до влади прийшли праві партії, які згорнули реформи. В 1936 – знову ліві, які святкували 1 травня в Мадриді під прапори з серпом і молотом, зображеннями Леніна і співали Інтернаціонал.
Футбол завжди був ідеальною ареною для різних політичних систем та вправним інструментом пропаганди. Так сталося із запровадженням Другої Республіки у 1931 році, коли багато клубів втратили прикметник «Реал» у своїх назвах і корона зникла з їхніх емблем. Так “Реал Мадрид” знову став просто “Мадридом”.
Перший фінал між “Мадридом” і “Барселоною”
21 червня в Валенсії відбувся перший в історії фінал Кубка Іспанії між “Мадридом” та “Барселоною”. Того самого дня Народний фронт, який у травні виграв вибори у другому турі, скликав у місті мітинг, що зібрав тисячі людей. Замахи та епізоди політичного насильства залишили вже понад двісті загиблих по всій країні.
Однак любов до футболу не лише залишалася неушкодженою, а й зростала, виходячи за межі стадіонів, поширюючись як нова рятівна віра.
Стадіон «Месталья» заповнився майже тридцятьма тисячами глядачів. На поле вийшли Самора, Сіріако, Кінкосес, Педро та Луїс Регейро, Бонет, Саутo, Еухеніо, Саньюдо, Лекуе та Емілін. Це команда з непрохідним захисним муром — Сіріако та Кінкосес, і легендарним воротарем Рікардо Саморою. Еухеніо забиває перший гол; Лекуе — другий, а Самора здійснює один зі своїх найвидатніших сейвів.
В історії залишився іконічний знімок, зроблений агенцією Albero & Segovia, творчим дуетом фотографів Фелікса Альберо Труєни та Франсіско Сеговії Гарсії. Хмара пилу навколо м’яча, що котиться біля лівої штанги воріт, за кілька метрів від лінії. Поруч із м’ячем — ще у повітрі — голкіпер, який у горизонтальному стрибку намагається перехопити політ м’яча. Той сейв, за 4–5 хвилин до фінального свистка, врятував від нічиєї та закріпив перемогу «Реал Мадрид» у фіналі Кубка проти «Барселони» в червні 1936 року. Удар Есколи зупинив Рікардо Самора, який, закритий гравцями, навіть не бачив, куди летить м’яч, але зумів його зловити.
Через роки мадридський воротар зізнавався, що кинувся вліво радше за інтуїцією — побачивши позу і рух нападника «блауграни» перед ударом. Навколо тієї фотографії згодом виросла легенда. Їй приписали міф: мовляв, це був останній сейв Самори. Тим більше, що вже через шість днів після матчу на шпальтах газети YA, де він працював журналістом, воротар оголосив про завершення кар’єри:
«Фінал Кубка Іспанії цього року став для мене останнім офіційним матчем. Це означає, любий уболівальнику, що я йду; що завершу наш постійний контакт: ти на трибуні, а я — у воротах».
Так було красивіше оформити відхід на вершині — з рятівним сейвом і титулом. Насправді ж, це не зовсім так: кілька місяців по тому Самора знову вийшов на поле у складі французької «Ніцци», вже під час свого вигнання в роки війни. Але цей «маленький» нюанс замовчували — заради зміцнення легенди світлини. А сам знімок зазвичай демонструють у іншому вигляді: обрізаним, де видно лише Самору і його політ. На оригіналі, на задньому плані, видно ще одного гравця «Барси», який спостерігає за сейвом — додаючи ще більшого драматизму до епізоду, який міг стати голом, але ним не став.
Томас Ронсеро в своїй книзі пише так:
«За часів Другої Республіки (прим. realmadridone – з 1931 по 1939 роки) «Реал Мадрид» виграв два чемпіонати Іспанії: 1931/32 і 1932/33 та два Кубки (1934 і 1936). «Барселоні», яка завжди так сильно навантажує все політичними упередженнями, за Республіки пощастило менше — вона не здобула жодного з цих титулів. Мабуть, мадридці краще вміють це приховувати: вони — команда правих, але виграють титули при Республіці, тоді як «Барселона», яка є командою прогресивних і сучасних, залишається ні з чим. Може, то була погана удача, що м’яч просто не попадав у ворота? Знаковий сейв легендарного Самори в матчі проти «Барселони», коли в останній хвилині він з пилюкою підняв Кубок у фіналі 1936 року, символізує саме це: м’яч, який так і не потрапив у ворота — через невезіння, а не через заслуги мадридців».
«Мадрид» перемагає 2:1 і стає володарем Кубка Іспанії вчетверте.
Коли команда висаджується на вокзалі Медіодія в Мадриді, натовп на руках носить гравців. Бурхливе й майже істеричне святкування. Це був останній матч перед початком Громадянської війни, яка тривала майже три роки, поки коротке й сухе повідомлення не оголосило про її завершення. Це стало прологом до тривалої диктатури, яка для одних закінчилася у 1975-му, в одну мить – коли помер Франсіско Франко.
Війна
В історично-сатиричній книзі “Європеана: коротка історія 20 століття” передано так: «А в Іспанії розпочалася громадянська війна, в якій фашисти воювали проти комуністів, а комуністи воювали проти анархістів, щоб зміцнити революцію, тоді як анархісти хотіли, щоб революція була перманентна, а фашисти хотіли, щоб вона була національна. А пацифісти казали, що мир це найбільша цінність, але нацисти вважали, що найбільша цінність це перемога, і велич людської долі полягає в боротьбі між добром і злом, а комуністи вважали, що треба прискорити перемогу комунізму».
13 липня, після вбивства Хосе Кальво Сотело, генерал Еміліо Мола пришвидшив підготовку до повстання, і 17 липня почався державний переворот з метою повалити республіканський уряд. Спочатку в іспанському Марокко, а наступного дня – по всій Іспанії.
Коли вранці 18 липня прем’єр-міністр Сант’яго Касарес Кірога звернувся до країни по радіо, він намагався заспокоїти населення, запевняючи, що на півострові ніхто не приєднався до заколоту. Більше того, він сподівався протягом кількох годин оголосити про повний його крах. Але, як з’ясувалося згодом, змова була значно масштабнішою, і країна розділилася навпіл: республіканська зона, вірна уряду, обраному на виборах, і націоналістична — під контролем заколотників. Війна, без сумніву, зачепила всі клуби, але залежно від того, в якій зоні вони опинилися, наслідки були різними.
Повстання мало бути швидким, але уряд зберіг контроль над більшою частиною країни, і найголовніше – столицю. Мадрид від першого дня стає фронтом, відкритою раною. Республіканським силам вдалося відбити штурм генерала Фанхуля на казарм де ла Монтанья, військову будівлю, що знаходилася на горі Прінсіпе Піо. Повстанці зрештою здалися, і Мадрид став ключовим місцем для захисників Республіки. Іспанська столиця відтоді переживала безперервну облогу з боку заколотницьких військ, що вплинуло на повсякденність, суспільство, економіку, культуру й, звісно ж, на мадридський спорт.
Громадянська війна стала великим полігоном для найкращих воєнних кореспондентів того часу: письменників і журналістів калібру Ернеста Хемінгуея, Джона Дос Пассоса, Джорджа Орвелла, Антуана Сент-Екзюпері, Вірджинії Каулз, Гарольда Кардозо чи Кіма Філбі.
Республіканців підтримував соціалістичний табір – СРСР та Мексика, націоналістів – фашистські режими Італії, Португалії та Німеччини.
Зруйноване місто
Поки в країні була війна чемпіонат Іспанії не міг проводитись. Але футбол не зупиняється навіть у часи війни, і кожна сторона намагається використати популярність спортсменів, які опинилися на їхньому боці, для організації видовищ, здебільшого благодійних. Матчі відбувалися майже в усіх великих містах. Проводилися різні чемпіонати по обидва боки фронту, в яких брала участь лише та половина Іспанії, що належала до відповідного табору: Кубок Президента Республіки 1937 року, який виграв «Леванте», або перший Кубок Генералісімо, що його здобула «Севілья» у фіналі проти «Расінга» з Ферроля.
Крім того, формується дивна іспанська збірна (франкістська), яка двічі грає проти Португалії — у Віго та Лісабоні. Обидва матчі програє, і ФІФА ніколи не визнає цю команду. Це були змагання нашвидкуруч, з командами, що ледь існували. І все ж вони служили клапаном для втечі від болю та злиднів. Вони також, і це не дрібниця, використовувалися як засіб пропаганди — і республіканцями, і заколотниками (націоналістами).
Виникає ще одне дивне явище: так звані «братання». Це були неофіційні (і небезпечні) зустрічі між солдатами обох сторін, суворо заборонені як республіканським, так і націоналістичним командуванням. Але нерідко вони закінчувалися футбольними матчами. Бо що могло краще забути образи й політичні відмінності? М’яч ставав білим прапором перемир’я і, як влучно сказав письменник Хуан Війоро: «Раптом Бог виявляється круглим».
Таким був і випадок на футбольному полі в Каса де Кампо, що й досі існує поруч із мостом де лос Франсесес на березі Мансанареса. Це був знаменитий міст, про який складали майже містичні куплети, і саме там у листопаді 1936 року пролунало республіканське гасло: «Вони не пройдуть! (No pasaran!)».
1 квітня 1937 року 400 солдатів і офіцерів із обох сторін покинули свої окопи, поділилися коньяком, пивом і цигарками та пробили кілька ударів по воротах.
«Близько 14-ї години цього дня, — писав у рапорті до республіканського командування майор Аліпіо Дієс, начальник 4-ї змішаної бригади, — я отримав телефонне повідомлення, що наші солдати виходять із траншей і прямують у бік ворога, в той час як ті робили те саме назустріч нам. І коли вони зустрілися, то обіймалися, збиралися купками й розмовляли між собою».
Зустріч завершилася обіймами. А свідчення учасників згодом стали предметом суворих судів із боку командування обох сторін. Протоколи цього епізоду зберігаються в Архіві Громадянської війни в Саламанці:
«Шкода, що, будучи іспанцями, ми змушені були вбивати один одного».
Зруйнований стадіон
Під час війни «Чамартін» був військовим полігоном сил республіканців. Після війни стадіон «Чамартін» використовувся як імпровізований табір. Тисяча республіканських в’язнів утримувались там і провели шість місяців у злиднях. Коли їх виселили, стадіон практично лежав у руїнах.
«Поле Чамартіна і клубний дім абсолютно непридатні. Знищений газон, крісла, сидіння і дерев’яні столи згоріли, цеглини вирвані… Одним словом, проблема важка для розв’язання зараз, адже для повної реконструкції стадіону потрібна сума, яка, можливо, перевищить триста тисяч песет. Сума наразі по-справжньому фантастична», — пояснював Педро Парагес на нараді з дирекцією 19 квітня 1939 року (з книги Сто років легенди, 1902–2002).
Зруйнована команда
Під час війни «Реал Мадрид» розпався. Ті, хто не був із Мадрида, повернулися додому: Саньюдо — в Торрелавегу на прохання батька, оскільки в родини був взуттєвий бізнес, Сіріако — в Ейбар, Кінкосес — у Баракальдо. Іноземці, як-от угорці Альберті, Бізассі та Келлемен, а також бразилець Джудічеллі, вирушили назад у свої країни. Перший “галактико” Рікардо Самора потрапив до в’язниці (див. нижче).
Спортивний батальон
4 серпня 1936 року «Реал Мадрид» було конфісковано й передано Федерації Робітничого Спорту. А у вересні 1936 року в Мадриді для захисту міста було створено так званий «Спортивний батальйон» — що складалася виключно зі спортсменів. Він був створений на базі в тому числі футбольного клубу «Мадрид». На зборах сосьйос «Реала» та керівників Федерації трудящих було ухвалено (примусово) створення нового Комітету, який замінив раду директорів клуба.
Мадридські спортсмени, за ініціативи Іспанської федерації футболу, цими днями займаються формуванням осередку добровольчих сил, що носитиме ім’я загиблого Жозепа Суньйоля, колишнього президента «Барселони». До цього нового підрозділу можуть записатися всі спортсмени, готові захищати республіканські свободи. Вихід колони на фронт відбудеться 7 вересня. Днем раніше відбудеться фестиваль на полі «Мадрида», під час якого, після матчу між першими командами «Мадрида» та «Валенсії», буде вручений прапорець спортивним міліціонерам. Кошти, зібрані на згаданому матчі, будуть передані «Братам по крові».
Очікувалось, що після “стабілізації ситуації” (тобто придушення повстання) відбудуться загальні збори для остаточного ухвалення рішень. Одним із проєктів нового комітету виглядала ідея організувати матч на користь жертв війни проти заколотників. Суперником «Мадрида» на думку Комітету мала стати збірна Радянського Союзу…
Штаб-квартиру «Мадрида» на Пасео де Реколетос, 4, перетворили на штаб Батальйону (як це можна побачити на плакаті). А стадіон Чамартін періодично використовували як військовий тренувальний полігон. Будівля Іспанської федерації футболу на вулиці Клаудіо Коельйо, 10, стала центром набору добровольців-спортсменів.
Уніформа бійців мала вишиті емблеми в кольорах, у яких грала збірна Іспанії до початку війни. Уривок з тогочасної газети «Estampa» за 19 вересня 1946 року: «Ці нарукавні пов’язки з емблемою Іспанської федерації футболу, — додав один із командирів, показуючи мені їх на своєму рукаві, — ті самі, які використовувалися на міжнародних матчах іспанської збірної. Тепер вони стали відзнакою нашого батальйону. З футбольних полів ми переносимо боротьбу на поля битви — завжди на захисті Іспанії».
Перша рота Спортивного батальйону була названа на честь Жозепа Суньйоля — президента Каталонської федерації та президента «Барселони» (лише один рік 1935 – 1936), якого розстріляли заколотники в горах Сьерра-де-Гвадаррама біля Мадриду 6 серпня 1936 року, бо його шофер помилився дорогою, коли їхав до позицій республіканської армії, що йшла в наступ, щоб відбити заколотників. Загинули також і його попутники: журналіст Педро Вентура, офіцер-республіканець і водій.
Вбивство Жозепа Суньйоля
Як писав оф сайт Барселони:
“Суньйоля впізнали та заарештували, і без жодного суду його та його супутників було розстріляно на місці. Новина про його смерть дійшла до Барселони лише через тиждень, спричинивши величезне потрясіння на всіх рівнях суспільства. Як посмертну данину пам’яті, між 16 листопада та 17 січня 1939 року рада директорів вирішила проголосити Жузепа Суньйола президентом «Барселони» in absentia (за відсутності). Розстріл Жозепа Суньйоля став прологом до одного з найважчих періодів в історії клубу”.
Суньйоль був обраний президентом «Барси» в липні 1935 року і був визначним діячем партії лівих – Esquerra Republicana de Catalunya. Він був засновником і головним акціонером газети La Rambla de Catalunya. Метою видання, як описує Сантаканья у книзі El Barça i el franquisme, було зробити спорт частиною громадянської та національної каталонської програми. Редакція розташовувалася на Рамбла-де-Каналетас, просто навпроти однойменного фонтану, і саме звідти, а також під впливом тієї газети, виникла традиція, що вболівальники «Барси» збираються біля фонтану святкувати перемоги або просто обговорювати життя клубу.
Спочатку обраний президентом Барси, на виборах у лютому 1936 року Суньйоля обрали і депутатом кортесів із величезною підтримкою виборців. Він збирався подати у відставку з посади президента «Барси», про що можна прочитати в El Mundo Deportivo від п’ятниці, 10 липня 1936 року.
Суньйоль перебував у Мадриді, коли розпочався наступ Республіки для захоплення перевалу Альто-де-лос-Леонес, важливого місця на дорозі між Мадридом і Ла-Коруньєю. В атаці брала участь колона Массія-Компаніса з каталонських добровольців, і до столиці дійшли надто оптимістичні чутки, що наступ був успішним і висоту вже взято. Суньйоль вирішив поїхати туди, щоб їх відвідати. Він віз 50 000 песет як плату для солдатів. Автомобіль мав офіційні розпізнавальні знаки, у тому числі республіканський прапорець, що дозволяло пересуватися зоною фронту.
Шофер піднявся вгору, проїхав повз позиції республіканських військ (висоту ще не було взято, всупереч чуткам, що дійшли до Мадрида) і продовжив рух угору. Вони зупинилися на 52-му кілометрі, на самому перевалі, де була група солдатів біля хатини пастуха. Не було відмінностей в уніформі на тому етапі війни. Суньйоль і його супутники вийшли з машини, вигукуючи «¡Viva la república!» – «Хай живе Республіка!» – і «Хай живе Каталонія!», і всі четверо були розстріляні на місці. Цей епізод описано в El Mundo Deportivo від 15 травня 1937 року, сторінка 2. Його відтворено зі свідчень двох молодих каталонців, яких переворот застав на службі в тій зоні, що опинилася під контролем повстанців, і які були на тому фронті. Пізніше вони змогли перейти фронт, повернутись в Барселону й розповіли про цю подію.
Додаю сторінку El Mundo Deportivo нижче для перегляду: “Уже не залишилося надії… Хосе Суньйоль і Педро Вентура були розстріляні фашистами на фронті біля дороги Ла-Корунья. Жорстока й болісна реальність, якої всі ми так прагнули уникнути, залишаючи якомога більше місця для невизначеності, зрештою підтвердилася…”.
Цікавий момент, що тут, в каталонській газеті, поданий іспанський варіант імені Суньйоля, але хто зна, може це помилка автора. А от з його прізвищем, яке тут теж написано іспанською мовою Suñol, а не каталонською – Sunyol, сталось наступне: пізніше в ФК Барселона його каталонізували (див. скріншот старого сайту Барси), поки родичі не попросили виправити прізвище на правильне (з ñ). Про це писав Реланьйо:
“Ви, мабуть, помітили, що я пишу його прізвище через ñ, а не через ny, як зазвичай. У своїй попередній книзі 366 історій світового футболу, де я розповідаю про цей епізод у день, що йому відповідає (стор. 465–466), я писав Sunyol. Я змінив орфографію, бо під час підготовки цього тексту натрапив на інформацію — теж у Mundo Deportivo (10.10.2004, стор. 12), де пояснюється, що правильно писати з ñ.
Йдеться про створення фан-клубу «Барси» в Палафольс, названого його іменем. Організатори звернулися до родичів загиблого президента, які погодилися дати дозвіл на використання імені за умови, що буде дотримано оригінальне написання — тобто Suñol, а не Sunyol, як писали раніше. Отже — Penya Josep Suñol i Garriga із ñ. І, до речі, їм довелося все переробити, бо до того моменту вони оформили всі документи з ny“.
В архівах газети La Vanguardia (Каталонія) я знайшла також статтю-підтвердження слів Реланьйо: “Жозеп Suñоl не хоче бути Жозепом Sunyol.
Жозеп Суньйоль з Habitat обурений тим, що організатори концерту на честь його батька, Жозепа Суñоля і Гарріги — саме так зазначено в афішах — наполягають на каталонізуванні прізвища людини, яка була депутатом і президентом «Барси», убитої в перші дні Громадянської війни військами заколотників.
Він надає свідоцтво про народження, візитні картки та інші документи, які підтверджують, що за життя він фігурував як Josep Suñol“.
Проблема з історією Суньйоля в тому, що його не тільки в якийсь момент раптово каталонізували, а й канонізували. Його вбивство використали, подали і досі подають, як розправу з самою “Барселоною” чи Каталонією. Ніби заколотники (які тільки у майбутньому будуть називатись “франкісти”) шукали його (піймали) і вбили навмисне. Коли справжньою причиною цьому стала випадковість і приналежність до сторони ворога. Жертв без суда і слідства вистачало по всі сторони конфлікту (і навіть серед заколотників чи республіканців страти відбувались теж).
«Ця смерть була військовим злочином, – пише Альфредо Реланьйо в своїй книзі Nacidos para incordiarse. Un siglo de agravios entre el Madrid y el Barça – що не мав жодного стосунку до його статусу президента «Барси». Але я постійно чую, як кажуть, що його розстріляли саме через це. Я навіть зустрічав твердження, що ті 50 000 песет були призначені для підписання контракту з Лангарою, а подорож мала метою Ов’єдо — цілковито абсурдне припущення. Адже це означало б — у розпал війни перетнути фронт під Гвадалахарою, подолати сотні кілометрів по території, контрольованій націоналістами, потім знову перетнути фронт, щоб дістатися Астурії, що перебувала під владою Республіки, і ще раз перейти фронт у облозі Ов’єдо, де «зрадник Аранда», як його називали (бо генерал Аранда, республіканець за переконанням, підняв повстання там), тримав оборону. Це повна нісенітниця. Суньйоль був ще однією жертвою нещасної війни, яка забрала пів мільйона життів, але це жодним чином не було пов’язане з його роллю президента «Барси».
Саймон Купер в своїй книзі про історію “Барселони” стверджував, що Суньйоля було вбито пострілом у потилицю ще до того, як його впізнали. Забутий на десятиліття, тільки у 1990-х роках Жозеп Суньоль раптово увійшов до міфології Барси як «президент-мученик», як пише сам офіційний сайт Барселони:
Виходить так, що гравці “Мадрида”, члени Спортивного батальйону, воювали проти націоналістів під іменем президента “Барселони”… Але цього ви не прочитаєте на фан-сайтах чи оф сайті “Барселони”.
Другу роту Батальйону назвали «Валенсія», третю — «Алькантара», на честь першої жертви самого Батальйону. Хуліан Алькантара, гравець «Депортіво Насьйональ», загинув на фронті й був похований у Мадриді 19 жовтня 1936 року. Його труну несли троє футболістів-миліціонерів: Емілін («Аренас» Гечо і «Реал Мадрид», який після війни емігрував в Аргентину), Лекуе («Реал Мадрид») та Гарсія де ла Пуерта.
Фелікс Кесада
Серед членів «Спортивного батальйону» виділяється і Фелікс Кесада, легендарний захисник «Реал Мадрида» у 1922-1936 роках. Він допоміг завоювати перші дві ліги клубу «Реал Мадрид». Але крім своїх перемог як гравця, він мав довести свою прихильність до Республіки. Кесада був прийнятий до військкомату і батальйону, і навіть був призначений капітаном Спортивого Батальону в виставкових матчах для збору коштів, чи крові.
Однак довести відданість антифашизму було суворою умовою. Кесаду запідозрили в дружбі з тими, хто підняв заколот проти Республіки. 22 вересня делегат федерації Кастилії Хуан Рібас Гіссерас був змушений публічно спростовувати звинувачення:
«Захисник “Мадрида” Фелікс Кесада — людина цілковито віддана Республіці. І не лише тепер, а вже давно, і всі, хто з ним жив і працював, це добре знають. Це підтверджують надійні політичні організації. Незадовго до заколоту він, як і інші відвідувачі бару на вулиці Торріхос, випадково опинився в компанії кількох фашистів. Там стався інцидент, унаслідок якого постраждав сам Кесада та дівчина, що була з ним, через випадкову стрілянину. Тільки цим можна пояснити нинішні безпідставні переслідування. Батальйон Депортіво імені Суньоля просить усі воєнні, політичні й профспілкові організації вважати Кесаду тим, ким він є: республіканським спортсменом, на службі Республіки».
Насправді після війни Фелікс Кесада добре ладнав із диктатурою й навіть став тренером національної збірної у 1951 році.
Футболістів і спортсменів Батальйону називали «олов’яними солдатиками». Вони брали участь у боях, зокрема під Навалькарнеро та в Усера, коли міліціонери відкинули назад наступ повсталих, які самовпевнено говорили: «До центру Мадрида — дві песети за таксі». Попри війну, вони знаходили час і для матчів: так, 24 вересня 1936 року відбувся благодійний поєдинок між гравцями Батальйону та збірною «Мадрида» і «Атлетіко». Усі зібрані кошти спрямували на допомогу дітям із сиротинця, які залишилися без батьків після початку війни.
Іноді слава футболістів “Мадрида” рятувала їх від загибелі, ніби футбол справді був вище за ідеології. Хоча багато хто потрапляв до в’язниці, в останню мить траплялось диво, яке рятувало їм життя. З’являлися історії, варті голлівудських сценаріїв:
Іларіон Марреро та порятунок Тріго
Такою була історія Іларіо Марреро, канарського футболіста, який грав за «Мадрид», куди прийшов із «Депортіво». Улітку 1936 року він відпочивав у Ла-Коруньї… або, як казали, перебував у вимушеній відпустці через війну. Попри воєнні події, життя в прибережних містах не завмирало: таверни та кабаре залишалися відкритими. Одного літнього вечора у Ла-Коруньї фалангісти схопили відомого гравця «Расінга» Пако Тріго. Його вже мали відправити на «прогулянку» (евфемізм страти), коли несподівано втрутився Марреро. Він опинився в центрі сцени: фалангісти оточили його, як героя, просили автографи, жартували, а він жартував у відповідь. Між жартами він представив Тріго як «знаменитого воротаря Сантандера». І запитав, куди його везуть. Фалангісти, зніяковіли, відмовилися від своїх планів і в кінці кінців також попросили воротаря про автограф. Врешті Тріго відпустили. Цей випадок став легендою, що передавалася з уст в уста аж до кінця диктатури.
Але щастило не всім. Рамон Тріана, відомий як Мончін, якого Бернабеу називав «Бельмонте від футболу» (прим. realmadridone – Бельмонте – знаменитий іспанський матадор початку 20 ст.), відомий своїм дриблінгом, потрапив до в’язниці разом зі своїми братами, теж футболістами. Їхній «злочин»? Походження з багатої родини з столиці. Їх відправили до в’язниці Модело, де ув’язнені грали у футбол, щоб убити час. На воротах там був легендарний Самора.
У ніч на 7 листопада 1936 року його разом із братами вивезли вантажівкою до Паракуельйоса, де розстріляли.
Рікардо Самора
Самора ж якимось дивом пережив кілька таких «відборів» на розстріл, хоча по Іспанії ширились чутки, що його вбили. Самору справді часто викликали на допити, і кожного разу це могло обернутися смертним вироком. Але його рятували то випадкові знайомства, то футбольна слава. Врешті-решт, у листопаді так само несподівано, як заарештували, його відпустили.
Рамон Гомес де ла Серна розповів цю історію в аргентинській газеті La Nación:
«Поява Гальвеса [відомого анархістського поета] у в’язницях — мов удар страху. Він звертається до в’язнів у гучній і пафосній манері. Грається з пістолетами, як фокусник-жонглер, що втратив розум. Одного ранку він прийшов до тюрми Модело, вийшов на один із балконів подвір’я, тримаючи під руку в’язня. Він наказав зібратися під тим балконом усім ув’язненим і міліціонерам і голосно виголосив промову:
„Ось тут Рікардо Самора, великий футболіст. Він мій друг, багато разів ділився зі мною їжею. Він ув’язнений тут, і це несправедливість. Ніхто не сміє торкнутися навіть волосини з його голови чи нитки з його одягу. Я це забороняю“.
Потім він поцілував його й обійняв перед здивованими в’язнями, які почали кричати: „Самора! Самора!“»
За кілька днів потому Самора виходив з в’язниці ще більш наляканий, ніж будь-коли, відчуваючи цю несподівану протекцію. На знак подяки він подарував фотографію з написом, продиктованим самим Гальвесом: «Педро Луїсу Гальвесу, єдиній людині, яка поцілувала мене у в’язниці».
Самора знайшов прихисток разом із дружиною та сином в посольстві Аргентини, і всім трьом вдалось втекти до Франції. Попри те, що офіційно вже завершив кар’єру, він знову став у ворота на короткий час у складі «Ніцци» разом із Пепом Самітьєром.
На початку війни Самітьєр був тренером «Атлетіко Мадрид». Він врятувався у французькому посольстві, отримав дозвіл виїхати з країни й знайшов прихисток у Ніцці, де гратиме кілька місяців разом із Саморою.
Хосе Рамон Сауто
В цей час з іншої сторони фронту опинився інший гравець “Мадрида” – Хосе Рамон Сауто. Цей півзахисник народився в Мексиці, грав за “Мадрид” (1933-1944) і 2 останні роки капітаном.
Цей випадок докладно описував історик Альберто Варгас у своєму цікавому блозі «Guerra en Madrid». Са́уто, граючи за «Реал Мадрид», одночасно проходив військову службу в популярному мадридському казарменому комплексі Куартель де ла Монтанья — одному з місць військового заколоту 18 липня 1936 року. На щастя для нього, у той момент він перебував у відпустці, і доля вберегла його від того, щоб опинитися серед понад двох сотень загиблих і сотень заарештованих під час того повстання, як і генерал Хоакін Фанхуль, розстріляний 17 серпня у в’язниці Модело після того, як за два дні до того його засудили за військовий заколот.
Але Громадянська війна лише починалася, і в Мадриді у перші тижні конфлікту відбувалися надзвичайно криваві події. Са́уто знав, що його належність до гвардії Куартелю де ла Монтанья робить його мішенню для республіканців, і невдовзі переконався в цьому на власному досвіді. Його заарештували та відправили до в’язниці в центрі столиці на вулиці Санта Енграсія, 18. Там на нього чекав розстрільний мур і рання смерть у 24 роки. Але тоді його гра за “Реал Мадрид” врятувала йому життя: один із комендантів був фанатом «бланкос», упізнав його і дозволив утекти.
Са́уто сховався в посольстві Мексики, своєї батьківщини, і там зав’язав стосунки з Луїсом Карреро Бланко та Рамоном Менендесом Підалем — високопоставленими діячами й людьми з найближчого оточення генерала Франко. У посольстві він перебував до лютого 1937 року, коли разом із ще 800 людьми був перевезений у конвої до Валенсії, а звідти вирушив самостійно на південь Франції, де його життю вже нічого не загрожувало.
Проте Са́уто не захотів повертатися до рідної країни чи залишатися у Франції. Гравець «Мадрида» вирішив знову перетнути кордон і вирушити до Памплони, щоб разом із братом А́нхелем приєднатися до IV Наваррської дивізії, вступає до батальйону Каміло Алонсо Веги як мото-зв’язковий. Це була одна з найнебезпечніших позицій фронту: кволий мотоцикл, що постійно курсував від передової до тилу з інформацією та повідомленнями, уникаючи куль та снарядів. Приймав участь під час знаменитих битв Громадянської війни на річці Ебро та під Брунете.
Са́уто зміг пережити війну, хоча й тяжко пораненим у праву руку, проте це не завадило йому повернутися до «Реал Мадрида», завдяки також його великій дружбі з доном Сантьяго Бернабеу. Він відновив кар’єру футболіста і грав до 1944 року, коли 9 квітня провів свій останній матч на «Чамартіні» (поразка 1:2 проти «Барселони»).
Періко Ескобаль
Історія Патрісіо “Періко” Ескобаля – гравця “Мадрида” з 1921 по 1928, та в сезоні 1930/31 – стала знаковою. Народжений у Логроньо 1903 року, Патрісіо Педро Ескобаль навчався у мадридському районі Чамартін, грав разом із Сантьяго Бернабеу за «Реал Мадрид», де навіть був капітаном, потрапив до складу збірної Іспанії на Олімпійські ігри в Парижі 1924 року й здобув диплом інженера. Проте для заколотницьких військових усі ці досягнення затьмарювалися його членством у партії Izquierda Republicana та підозрою у приналежності до масонерії. Хоча останнє так і не було доведено (один із братів-масонів знищив архів ложі, щоб уникнути переслідувань), його політична діяльність у партії Мануеля Асаньї стала підставою для арешту в Логроньо та ув’язнення в різних в’язницях міста, де він став свідком щоденних позасудових розстрілів. Чотири рази він дивом уникнув розстрілу. Після втечі, емігрував на Кубу, а згодом до США. Там працював інженером і відповідав за освітлення району Квінс, за що отримав нагороду. Після смерті Франко в Іспанії Ескобаль здобув славу за кордоном, оскільки ще в 1968 році написав свої мемуари, які у 1974 році вийшли англійською під назвою Death row («Коридор смерті»), а після кількох підпільних видань були опубліковані й іспанською під назвою Las sacas.
«Ескобаль написав свою історію, свої спогади, виявивши феноменальну пам’ять і абсолютну чесність, хоча іноді й траплялися неточності. Наприклад, про Ла-Баранку в Лардеро він писав, що «четверо з нашої групи пішли поповнити своїми тілами тисячі, вже похованих у братській могилі Лардеро». Насправді там було не тисячі, а «лише» чотириста між 13 вересням і 15 грудням 1936 року, що все одно є страшною цифрою», — пояснює Хесус Вісенте Аґірре, дослідник постаті Патрісіо Ескобаля. Він додає, що й у Наваррі та Ла-Ріосі, де Ескобаль писав про 14 тисяч жертв, кількість була меншою, але все ж величезною: понад 3 400 убитих у Наваррі та понад 2 000 у Ла-Ріосі — у регіонах, де навіть не було фронту чи окопів.
«Попри все, саме Las Sacas Ескобаля — одна з книг, яка найкраще дозволяє зрозуміти репресії франкістів під час війни», — підсумовує Аґірре. Він переконаний, що «якби більшість іспанського суспільства усвідомлювала, що таке смерть і вбивства в тилу під час Громадянської війни, заходи, які вміщуються у формулу «правда, справедливість і відшкодування», були б ухвалені вже багато років тому».
В одному з епізодів книги Патрісіо Ескобаль розмовляє з людиною, чиїх родичів було страчено, і та запевняє його, що доб’ється справедливості, навіть якщо доведеться чекати сорок років. Майже дев’яносто років по завершенні Громадянської війни ця справедливість так і не настала.
«Я пережив Перехід і останні роки диктатури з позицій антифранкізму, у підпільній боротьбі. Ми виходили на вулиці, протестували, висували вимоги, тікали. Попри те, що політичні сили центру й лівих досягли демократії, армія залишалася в казармах під проводом франкістських генералів. Тому, хоча Перехід і був важливим кроком, саме завдяки амністії ми дозволили катам і вбивцям залишитися безкарними», — підсумовує він, дорікаючи різним урядам за небажання судити злочини Громадянської війни й відшкодувати шкоду жертвам.
Сімон Лекуе
Одним із небагатьох, хто повернувся до «Реала» в безпосередньо повоєнні роки, став Сімон Лекуе Андраде. Цей баскський нападник і бомбардир обійшовся клубу в значну суму: тоді «Бетісу» заплатили за нього 60 тисяч песет. Війна застала його на літніх канікулах у рідному Аррігоріазі. Негайно організували його «порятунок»: один із керівників клубу вирушив за ним на власному авто й повернув до Мадрида через Барселону.
Після завершення війни його покарали шестирічною дискваліфікацією «за гру там, де не мав був», згідно з дивним формулюванням у його картці. Зрештою дискваліфікацію скоротили до шести місяців, і він вийшов на поле в складі «Реала» в першому матчі команди після війни.
Луїс Регейро
Луїс Регейро був одним із творців перемоги Реал Уніон у Кубку 1927 року. Три роки потому він підписав контракт із Реал Мадридом, де виступав до 1936 року. Коли почалася Громадянська війна, він приєднався до баскської збірної, що вирушила в турне Європою. Був капітаном цієї збірної. Після турне оселився в Мексиці і не повернувся.
Зруйнований клуб
А як же керівники клубу? Вони зазнавали репресій як з одного, так і з іншого боку — як під час війни, так і після неї. У правлінні «Реала» були представники всіх політичних відтінків. На чолі клубу тоді стояв переконаний республіканець Рафаель Санчес-Герра, який обіймав посаду президента з 31 травня 1935 року і зустрів у Валенсії тріумф у Кубку після останнього довоєнного матчу — 21 червня 1936 року проти «Барселони».
Санчес-Герра — політик і журналіст, депутат міської ради Мадрида та секретар президії Республіки при Алькала-Саморі. Cин Хосе Санчеса-Герри, який брав участь у знаменитому заколоті проти Прімо де Рівери. Ще 1933 року він врятував стадіон «Чамартін» від планів уряду Індалесіо Прієто, який хотів реорганізувати Пасео-де-ла-Кастельяна. А вже на посаді президента його головною одержимістю стало розширення соціальної бази клубу.
На початку війни Санчес-Герра намагався врятувати стадіон «Чамартін», організовуючи там фестивалі, гімнастичні й спортивні заходи, поки клуб перетворився на спортивний батальон.
У березні 1939 року, коли було зрозуміло, що республіканці програють війну, Санчес-Герра відмовився покинути Мадрид. Його засудили до довічного ув’язнення і він провів 7 років у в’язниці, але він зумів утекти та оселився в Парижі, де недовго був міністром уряду у вигнанні. У 1960 році він повернувся до Іспанії і, вступив домініканським монахом у монастир у Наваррі у Вільяві через обітницю, яку дав своїй дружині на смертному ложі. За рік до його смерті, Бернабеу разом із усією командою приїхав, щоб віддати йому шану.
Це сталось у квітні 1963 року, під час виїзду до Памплони на матч із «Осасуною». Республіканець, колишній в’язень, вигнанець… «Мадрид» відвідав його — із Бернабеу на чолі, з Ді Стефано, Пушкашем, Хенто, Амансіо, Соко… Вони віддали йому шану в розпал франкізму, своєму колишньому президенту-республіканцю, який помер за рік потому. Сьогодні ніхто вже не пам’ятає, що президент «Мадрида» перед війною був переконаним республіканцем, який зазнав переслідувань під час франкізму.
Звісно, він зазнав цих переслідувань не тому, що був президентом «Мадрида», а тому, що був республіканцем.
Але оскільки “Мадрид” не “Барселона”, про президента клубу, якого засудили франкісти ви теж не прочитаєте. Як і не прочитаєте про “президента”, якого вони вбили – Антоніо Ортегу. Чи про те, що його соратники Санчеса-Герри і членів останньої довоєнної ради директорів «Реала» – віцепрезидент Гонсало Агірре Мартос і скарбник Валеро Рівера Рідаура – були вбиті під час війни.
Як кажуть, новим президентом став Антоніо Ортега (але коли?), комуніст, полковник республіканської армії, родом із Бургоса. При цьому досі незрозуміло, ні хто, ні яким чином його обрав, адже клуба не існувало, а тим що від нього лишилось, керував Комітет. Через це, чи можливо з інших причин, Антоніо Ортега навіть не фігурує в списку офіційних президентів в історії “Реал Мадрида”:
Про “інші причини” існують багато теорій змов. Мовляв, “клуб режиму” не міг включити президента-комуніста до своїх лав. Тоді чому там є ворог майбутнього режиму, Рафаель Санчес-Герра? Сід Лоу писав, що “забутий президент” Антоніо Ортега насправді був начальником таємної поліції республіканців під час війни, і працював на шпигуна НКВС Олександра Орлова.
«Реал Мадрид» фактично не існуючий на цей момент, перебував «між двох вогнів»: з одного боку, клуб вважали близьким до еліт, а отже, до правих. З іншого ж боку, серед простих людей, робітників він мав добру репутацію. Підтвердженням цього було те, що у складі Комітету, який призначили керувати клубом, серед восьми членів була вагома присутність мадридистів: троє сосьйос клубу, які одночасно належали до організацій, близьких до Народного фронту або інтегрованих у нього, а також двоє осіб, тісно пов’язаних із повсякденним життям клубу.
Перший — це Пабло Ернандес Коронадо, який у минулому був гравцем клубу, а на той час виконував обов’язки технічного секретаря, тобто фактично був головною особою з управління футбольними справами. Другий — Карлос Алонсо, який із 1919 року працював адміністративним службовцем і відповідав за секретаріат клубу. Головною публічною фігурою комітету був Хуан Хосе Вальєхо, молодий чоловік віком лише 24 роки, член Федерації робітничо-культурного спорту, який, окрім можливої симпатії до клубу, не мав до нього жодного стосунку.
Ще одну важливу справу зробив інший керівник клубу Луїс Коппель, – він вивіз більшість трофеїв команди на самому початку війни і сховав у власному складі (його батько був годинникарем). Він зумів зберегти їх серед годинникового й ювелірного краму. Доказом цього є те, що ці трофеї нині знаходяться в музеї «Реал Мадрида». Від перших Кубків Іспанії до регіональних чемпіонатів. Навіть перша перемога баскетбольної секції — Кубок Чапультепек.
Окрім трофеїв, також вдалося врятувати від знищення значну частину документації клубу завдяки старанням Ернандеса Коронато та Карлоса Алонсо, які вберегли її від пограбування. На жаль, деякі свіжі списки членів клубу довелося «прибрати», аби уникнути витоку їхніх імен та адрес і запобігти тому, щоб радикальні елементи республіканців не змогли їх відшукати й стратити.
Прогалини у питанні, хто насправді мав владу в клубі протягом тих трьох років, залишаються значними. Згадок небагато, і часто вони уривчасті. До цього додається ще й те, що члени комітету не залишили ні щоденників, ні документів про ті роки, а свідчень збереглося обмаль. Між серпнем 1936 року та липнем 1937-го саме Вальєхо, очевидно, був при владі, а потім залишив клуб — із причин, які залишаються невідомими.
Попри те, що кілька авторів досліджували ці роки та цих осіб — Хуан Франсіско Ньєва в CIHEFE про постать Вальєхо; Фелікс Мартіалай зі своєю фундаментальною працею про футбол під час війни, де розглядає також і полковника Ортегу; чи Хуан Карлос Пасамонтес зі своєю історією всіх президентів Реал Мадрид — достеменно з’ясувати їх справжню роль так і не вдалося. Навіть сам клуб, у своїх офіційних книгах, виданих до сторіччя, не наводить жодних даних, які б пролили світло на ці загадки.
Антоніо Ортегу розстріляли після закінчення війни; але його роль була радше символічною. Справжнім архітектором того, що залишалося від клубу, був екс-голкіпер, колишній арбітр і технічний секретар клубу Пабло Ернандес-Коронадо, який організовував усілякі події (військові олімпіади, дивні кубкові трофеї та благодійні турніри), аби довести владі обложеного міста, що «Реал Мадрид» корисний і популярний.
Найамбітнішим і найвідомішим планом Ернандеса-Коронадо стала участь “Реал Мадрида” у чемпіонаті… Каталонії.
Мадридські гравці залишаються в Мадриді, щоб допомогти зупинити заколотницький наступ на столицю Республіки.
Регіональний чемпіонат Каталонії досі тривав, і мав учасників, і «Мадрид» мав у своєму складі тренера Пако Бру (1934-36, 1939-41) – каталонця, який мав великий авторитет на батьківщині, колись був футболістом “Барселони” (1906-11, 1915-16), і гравцем збірної Каталонії.
Усі клуби потребували грошей, бо сосьйос, за рахунок яких вони існували, ставало все менше, а ті що лишились, не мали змогу платити внески. “Барселона” була на межі банкрутства, і була змушена була шукати джерела для фінансування. Щоб залишитись на плаву, клубу були потрібні 460 тис песет. В травні 1937 року вони поїхали в Мексику, що підтримувала республіканців у Громадянській війні, де змогли заробити гроші. З огляду на це становище, відмова Барселони від прийому Мадрида в свій чемпіонат в 1936-му виглядає тим більш дивовижною.
Бру з труднощами дістався Барселони і переконався в бажанні профспілки футболістів, яка хотіла, щоб команда, що щойно здобула Кубок, “Реал Мадрид”, грала в каталонській лізі. Усі клуби Каталонії погодилися, але «Барселона» чи то з огляду на націоналістичне питання, яке завжди було присутнім у суперечках із «Мадридом», чи то через страх перед таким потужним суперником, спочатку вагалась, а потім вагання перетворилися на категоричну відмову. Пако Бру повернувся до Мадрида спустошеним: місця для «бланкос» у республіканській Каталонії не знайшлося.
У підсумку Бру немає кого тренувати, бо на відміну від “Барселони”, яка проведе близько 100 матчів за час Громадянської війни, “Мадрид” не зіграє жодного офіційного матча за три роки війни. Бру поїде на два роки працювати до “Жирони”, яка під час Громадянської Війни приймала участь у новоствореній Середземноморській Лізі, але не в чемпіонаті Каталонії (чому?).
Пізніше “Мадрид” не допустили і до чемпіонату регіону Леванте, але вже через рішення Федерації.
Сантьяго Бернабеу
Тим часом Сантьяго Бернабеу протягом перебував у Франції разом з іншими відомими вигнанцями. В день спроби перевороту, 18 липня 1936 року, він знаходився у Франції як представник клубу. Там він залишався перші два роки війни. Він був монархістом, і противником комуністів, тому, хоч на той час йому вже було 42 — він добровільно записався до 150-ї дивізії націоналістичного війська під командуванням генерала Муньоса Грандеса. Виконував завдання з інформації та логістики, діяв як розвідник і отримав медаль за хоробрість.
Про цю епоху свідчить фотографія, де виснажений Бернабеу, у військовій формі, рахує монети, щоб заплатити газетяреві. Дон Сантьяго ніколи не брав участі в боях, але також писали, що допоміг націоналістам взяти Льєйду.
А інші клуби? Там також були втрати. Футболісти на фронті, футболісти, що зазнавали репресій, героїчні історії й абсурдні смерті. Втрати? Альфонсо Олосо й Анхель Ароха з «Атлетіко Мадрид», які загинули на фронті; Герої? Сальвадор Артігас, гравець «Барси» (а в шістдесяті — її тренер), був останнім пілотом, який літав на республіканському літаку, евакуюючи політичних діячів у вигнання. І ще багато історій, які не вмістяться в цих рядках.
Іншим важливим пунктом розбіжностей є питання загиблих, яких втратив «Реал Мадрид» під час війни. Сам клуб, за вимогою федерації, у грудні 1939 року оприлюднив офіційний список із їхнім реєстром. Окрім керівників Рібери та Аґірре, у ньому значилися п’ятнадцять socios, серед яких найвідомішими були колишні гравці Нарсісо Ламбан-дель-Ріо та Рамон «Мончін» Тріана, а також засновник Фаланги, який водночас був сосьйо і «Реал Мадрида», і «Атлетіко Мадрид», Хосе Антоніо Прімо де Рівера.
Також загинули кілька колишніх гравців, які не були сосьос, а тому не попали в список – воюючи в одному чи іншому таборі. Такі як Хуан Кабальєро, Рамон Мендісабаль, Еухеніо Моріонес чи Гонсало Дієс Гале.
В цілому під час Громадянської війни в Іспанії загинуло приблизно 500 000 осіб. За даними CIHEFE (Центру досліджень історії та статистики іспанського футболу), серед жертв було понад двісті футболістів, сотня керівників і з пів десятка тренерів. Товариші, які ще нещодавно захищали один і той самий герб, під час війни опинилися по різні боки фронту.
Закінчення війни. Перемога націоналістів
Спочатку лідером бунтівників був не Франко, а генерал Санхурхо, але відразу ж після початку повстання він загинув в авіакатастрофі. Іншого лідера, Прімо де Ріверу, засновника Фаланги, стратили.
Про закінчення війни новий лідер заколотників, Франсіско Франко, доповідає сухо і стисло. Армія противника (він називає її Червоною) переможена. «Hemos pasado» (Ми пройшли) – каже він, коли війська націоналістів входять в Мадрид.
Франко розставляє військових і фалангістів на ключові посади у владі та суспільстві. Спорт — не виняток. Генерал Москардо очолює Національну делегацію спорту (яку він очолюватиме до своєї смерті в 1956-му) і призначає президентом Іспанської федерації футболу підполковника Хуліана Тронкосо. Футбол є «опіумом для мас», а тому підпорядкований доктрині.
Залізний контроль держави відчувається: виходячи на поле, футболісти повинні салютувати витягнутою рукою та співати Cara al sol. Гравці не уникають судів Комісій з «чистки», що вирішують, хто може продовжувати свою професію. Серед них і Рікардо Самора. Воротар тренує «Атлетіко Авіасьйон» і приводить команду до двох Кубків поспіль. Але проходить суд і у підсумку Самора відсторонений на кілька місяців за те, що не повернувся достатньо швидко з французького вигнання до переможної франкістської Іспанії.
Інші футболісти зазнають довічних санкцій, наприклад, воротар “Мадрида” Баоньон. У 1949 році під час матчу між збірними Іспанії та Франції у Франції його кар’єра закінчується за «занадто теплі» обійми з республіканськими емігрантами, які підходили до стадіону.
Забороняються іноземні назви підприємств і клубів, включно з футболом (ані racing, ані sporting, ані athletic), і всі слова іспанізуються — від «fútbol» до «gol». Повертаються назви, які Республіка змінила: «Мадрид» знову стає «Реал Мадридом».
Декретом (усе робиться декретами) футбольну ситуацію клубів повертають до сезону 1935/36. Турніри, зіграні під час війни, визнаються недійсними. Офіційне спортивне життя триває так, ніби війни не було.
Національна рада спорту вирішує виділяти державні субсидії на відбудову футбольних полів усіх команд, що постраждали від війни. Футболістів, які під час війни грали за кордоном і були покарані новим урядом, амністують, щоб вони могли повернутися. Хтось із керівників усвідомив цінність футболу як цементуючої сили для непримиренних таборів. Уболівальники масово повертаються на стадіони, які напівзруйновані, і перевищують усі очікування.
29 квітня 1939 року формується нова рада директорів клубу на чолі з Адольфо Мелендесом із місією врятувати «Реал Мадрид» і повернути йому втрачений блиск. Пізніше Сантьяго Бернабеу бере цю місію на себе й робить її справою життя.
Починається титанічна праця зі збирання грошей у тій зруйнованій Іспанії та зібрання живих футболістів для відновлення команди. Четвірка, яку він знаходить, — Кінкосес, Саутo, Антоніо Бонет Сільвестре та Лекуе. До них приєднуються Леонсіто, Лопес Ерранс, Мендес Віго й інші новачки, яких він знаходить. Гравці підписують контракти з клубом і задовольняються тим малим, що він може їм запропонувати. Клуб в злиднях, через кілька років ледь не вилетів до Сегунди. Про трофеї вже немає і мови.
Через шість місяців «Реал Мадрид» грає свій перший матч. У Вальядоліді проти «Вальядоліда». «Мадрид» виграє. 22 жовтня 1939 року відкриваються ворота стадіону першим післявоєнним дербі: «Реал Мадрид» проти «Атлетіко Авіасьйон».
Як Атлетіко став Атлетіко Авіасьон
Клуб, який 4 з 8 перших розіграшів чемпіонату Іспанії провів в другому дивізіоні, ніколи не виграв жоден титул, мав велетенський борг в 1 млн песет (більш ніж вдвічі більший за борги Барселони), раптом після війни став чемпіоном Іспанії, бо мав найсильніший склад, як пишуть самі історики “Атлетіко”. Чому? Про це нижче.
Уривок з книги “”Atleti! Una Historia partido a partido”:
Під час війни у республіканському Мадриді члени Народного фронту реквізували «Атлетік Клуб де Мадрид», як це сталося і з Федерацією, Федерацією футболу Кастилії та з самим «Реал Мадридом». У складному соціально-політичному контексті того моменту намагалися встановити певну нормальність у серпні 1936 року, і «Атлетік Клуб де Мадрид» почав передсезонні тренування. Проте склад був ослаблений війною. Місто перебувало в облозі заколотників, а нестача продовольства ставала звичною. Незважаючи на всі труднощі, команда в червоно-білих кольорах вирушила до Валенсії, щоб зіграти благодійний матч на користь республіканського Народного фронту.
13 вересня 1936 року у Валенсії «Валенсія» та «Атлетіко» вийшли на поле під звуки La Internacional. Обидві команди привітали публіку піднятим кулаком перед початком матчу, який закінчився перемогою господарів із рахунком 9:1. Незвичний результат можна пояснити тим, що склад «Атлетіко» складався з футболістів-добровольців, це була команда без жодного зі своїх провідних гравців минулих сезонів.
У Мадриді не проводилося жодних офіційних змагань за наказом Дирекції громадського порядку. Через це і «Атлетік», і «Реал Мадрид» намагалися грати в Чемпіонаті регіону Леванте. У підсумку мадридські клуби не змогли брати участь у турнірі за рішенням Федерації, яка в тих умовах не могла гарантувати безпеку та підтримку команд. «Атлетіко», «Мадрид» та інші мадридські клуби втратили три роки своєї історії, хоча зрозуміло, що футбол тоді не входив до головних турбот зруйнованого й виснаженого суспільства.
У республіканській зоні все ж організували Лігу Середземномор’я, у якій грали найкращі команди регіону: «Барселона», «Еспаньйол», «Валенсія», «Атлетік», «Кастельйон», «Леванте». У зоні націоналістів, своєю чергою, проводився Галісійський чемпіонат. Це були складні часи, коли деякі команди, як-от «Барселона» чи збірна Еускаді, перетинали кордони, щоб збирати гроші. Футболісти на кшталт Пеньї чи Уркіоли скористалися цими обставинами, аби залишитися жити в Америці.
Гравці «Атлетіко» зазнали різної долі: деякі загинули — серед них важливі постаті з витоків клубу: Альфонсо Оласо, Аратер, Анхель Ароча, Масарроса, Мата, Мартін, Мончін Тріана, Вісенте Паласіос. Лосада був поранений у бою, Габілондо працював лікарем по обидва боки фронту. Сімон Маркулета, який у попередньому сезоні був гравцем-тренером, потрапив у полон до заколотників. Ці приклади показують, що сталося з «Атлетік Клуб де Мадрид» і з будь-якою іншою командою Іспанії. Інші члени клубу мали різну долю залежно від того, в якому таборі опинилися.
Будь-хто, хто читає ці рядки, може уявити, що останньою думкою громадян у ті дні був футбол. Проте наприкінці війни почали організовувати самопроголошений Кубок Генералісімо, у якому не брали участі ні «Атлетік де Мадрид», ні багато інших найкращих іспанських команд. Серед великих клубів, які все ж брали участь, була «Севілья», що й виграла турнір. Там також грав «Авіасьйон Насьональ» — команда, яка згодом об’єдналася з «Атлетіко».
Команда військово-повітряних сил
«Авіасьйон Насьональ» був створений у Саламанці 1937 року завдяки ініціативі трьох військових. Від самого початку вони займалися пошуком футболістів серед молоді, що належала до Військово-повітряних сил. Вони організовували матчі «з патріотичною та благодійною метою», які водночас служили інструментом пропаганди.
У 1938 році команда переїхала до Сарагоси, адже військово-повітряні сили брали участь у битві на Ебро. Це призвело до того, що вони приєдналися до Арагонської федерації й навіть виграли Регіональний чемпіонат, що дало їм право брати участь у Кубку Генералісімо.
Коли війна закінчилася, «Авіасьйон Насьональ» знову змінив місце прописки й перебрався до Мадрида. Одразу після прибуття до іспанської столиці команда зареєструвалася у федерації Кастилії й провела свій перший матч 2 травня проти «Алавеса» у Вальєкасі, який завершився нічиєю 1:1. Два тижні потому вони взяли участь у Кубку Іспанії. Засновникам команди вдалося створити конкурентоспроможний колектив навіть у тих умовах, і вони доходять до чвертьфіналу, де поступаються майбутньому чемпіону турніру — «Севільї».
Улітку 1939 року ситуація в «Атлетік де Мадрид» була відчайдушною. Слід пам’ятати, що команда ще до війни втратила місце у вищій лізі. Під час війни багато її гравців загинули чи були поранені, інші емігрували, а решта була розпорошена по всій Іспанії. Соціальна база клубу була невизначеною: уболівальники логічно мали інші економічні пріоритети. Над клубом, заснованим 1903 року, нависала загроза зникнення. У цьому контексті виникла ідея злиття з «Авіасьйон Насьональ».
Команда з ВПС прагнула виступати на найвищому рівні в національних турнірах, аби демонструвати «кастильський дух» нового режиму, але через відсутність досягнень до війни була змушена стартувати з нижчих ліг. Тому «Авіасьйон» шукав партнерів серед мадридських клубів. Спершу велися переговори з «Реал Мадридом», але вони провалилися. Тоді почалися розмови з двома командами, які грали у Сегунді: «Насьональ» та «Атлетік де Мадрид».
Ключову роль у переговорах відіграв Хуан Тоусон — президент «Атлетіко» в 40-х роках. Він пришвидшив домовленості з військовими-авіаторами, які вимагали, щоб назва їхнього корпусу з’явилася в новій назві клубу, а також щоб половина директорів і новий президент були з їхніх лав.
Хоча в «Атлетіко» були внутрішні суперечки — між тими, хто вважав злиття економічною необхідністю, і тими, хто бачив у цьому втрату ідентичності, — після довгих переговорів угоду було підписано. 14 вересня 1939 року, на тлі зруйнованої війною Іспанії та початку Другої світової, відбулася «fumata bianca» (прим. realmadridone – від італійського “білий дим”, тобто рішення прийнято, від традиції призначення Папи Римського). Для громадян, які мали обмаль радощів, можливість знову бачити свій футбольний клуб була однією з небагатьох втіх.
Так відбулося злиття «Авіасьйон Насьональ» та «Атлетік Клуб де Мадрид», які підписали п’ять основних пунктів угоди:
- Зміна назви: «Athletic Club de Madrid» ставав «Athletic-Aviación Club».
- Незважаючи на нову назву, клуб і надалі керувався старим регламентом «Athletic Club», затвердженим Генеральною дирекцією Безпеки згідно з законом.
- Кольори клубу залишалися тими ж: сині шорти й червоно-біла смугаста футболка.
- Військовослужбовці ВПС, які бажали вступити до клубу, мали відтепер ті самі права, що й чинні сосьйос «Атлетіко».
- Було подано запит до федерації Кастилії для юридичного оформлення об’єднання.
4 жовтня 1939 року офіційно оформлено злиття. Народився «Athletic Aviación Club». Його першим президентом став Франсіско Вівес, військовий, який пізніше обійме посаду начальника Генштабу ВПС.
Аби м’яч знову закрутився, залишалося владнати питання тренерів. У «Авіасьйона» був легендарний Рікардо Самора, а в «Атлетіко» — Хосе Кіранте, відомий футболіст перших років іспанського футболу. Але авторитет Самори, прозваного El Divino, переважив — він очолив новостворений клуб.
Теоретично команда Самори мала б почати з Сегунди після війни. Але «Ов’єдо», клуб Прімери, відмовився від участі через зруйнований стадіон. Це відкрило вакантне місце. Його прагнула «Осасуна», якій Федерація свого часу обіцяла повернення до еліти. Вирішили розіграти цю путівку між «Осасуною» та «Авіасьйоном» на нейтральному полі. 26 листопада 1939 року на Местальї відбувся матч, у якому команда Самори, значно сильніша за складом, перемогла 3:1 (два голи Енріке й один Васкеса). Так «Атлетіко Авіасьйон» отримав місце у Прімері.
Клуб із боржника перетворився на заможну установу (прим. realmadridone – в матеріалі журналу Don Balón від 5 липня 1999 року було написано що клуб мав борг в неймовірні на ті часи 1 млн песет). Він мав автобуси для виїздів, а пальне оплачувалося армією. Перший сезон у Прімері почався 3 грудня 1939 року. Дебют у Сан-Мамесі проти «Атлетіка Більбао» — перемога 3:1. Тієї ж зими президентом став підполковник Луїс Наварро Гарніка, який замінив Вівеса. Команда провела блискучий сезон, граючи домашні матчі на стадіоні “Чамартін” в 1940 році, і до 1943 – на стадіоні в Вальєкасі. Вона була згуртованою, солідарною, сильною у колективній грі. Це дозволило «Атлетіко Авіасьйон» виграти перший чемпіонат — результат, який ще недавно здавався утопією.
Важливу роль відіграв Самора, один із перших тренерів в Іспанії, хто звертав увагу на тактику. Він запровадив систему “дубль-ве” WM (3-2-5) Герберта Чепмена, тренера “Арсенала”. Це дозволяло опускати півзахисника (Германа) в центр оборони, створюючи лінію з трьох. Інші хавбеки також грали глибше, утворюючи основу для атак.
Історичний склад того чемпіонського сезону: Табалес; Меса, Апарісіо; Уркірі, Герман, Мачін; Енріке, Габілондо, Елісегі, Кампос, Васкес.
Так «Атлетіко Авіасьйон» подарував своїм уболівальникам причину посміхатися в темні часи цензури, нестач і вигнання. (прим. realmadridone – вже вкотре на цьому акцент)
Сезон 1940/41 почався для «Атлетік Авіасьйон» із репутацією суперника, якого треба було перемагати, поруч із іншими великими клубами іспанського футболу, що відновлювали сили після війни. Ліга поступово відбудовувалася. «Матрацники» зберегли тактичну схему та основу попереднього сезону, але додали нового гравця неймовірної цінності — Прудена.
На тренерській лаві після попереднього року був Рамон Лафуенте, який замінив Самору. Проте вже з 10-го туру El Divino повернувся керувати командою. Це повернення стало вдалим: «Атлетіко Авіасьйон» знову завоював титул, перемігши у фіналі «Атлетік Більбао», у складі якого вже сяяли молоді зірки Гаїнса та Панісо.
Ключовим фактором титулу став Пруден — форвард, який забив 33 голи в 22 матчах. Нападник із Бальбілафуенте був невгамовним і зіграв єдиний сезон у червоно-білому, але саме він приніс друге поспіль чемпіонство.
У тому ж сезоні (1940/41) клуб знову змінив назву, тепер через юридичні вимоги. Державна влада заборонила назви клубів іноземними мовами. Рішення від грудня 1940 року зобов’язувало команди до 1941 року «іспанізувати» свої назви. Так «Athletic Aviación» став «Atlético Aviación».
Титул чемпіона був вручений 9 березня в залі мадридської мерії. Мер Альберто Алькосер (дід відомого підприємця з таким самим іменем) вручив трофей капітанові команди Пепе Месі. Серед гостей був і генерал Москардо, делегат національного спорту. Це була перша церемонія, на якій був присутній новий президент клубу — військовий Мануель Гальєго Суарес-Сомонте, який замінив Наварро, відправленого до посольства Іспанії в Римі.
З 1941 року «Атлетіко» почав поступово втрачати позиції в грі й результатах, хоча залишався конкурентним із Саморою на лаві. Легендарний воротар залишався тренером до 1946 року. За ці сім сезонів він став найкращим тактиком того часу. Під його керівництвом команда виграла два чемпіонські титули, була віце-чемпіоном у сезоні 1943/44, посіла два треті місця (1941/42, 1944/45). У чемпіонаті була надійною командою, але в Кубку Іспанії жодного разу не дійшла до фіналу, що було дивним для складу такого рівня. Фактично, «Атлетіко Авіасьйон» не виграв Кубок Іспанії аж до сезону 1959/60.
У 1943 році клуб повернувся до гри на стадіоні «Метрополітано» після одного сезону на «Чамартіні» та трьох у Вальєкасі. Стадіон перейшов у власність Патронату сиріт Військово-повітряних сил за символічну ціну. Це означало фактичне повернення арени клубу. Незабаром її реконструювали до місткості 40 000 глядачів, що відповідало зростанню інтересу до футболу після війни. Масове збільшення соціальної бази «Атлетіко», після двох чемпіонських титулів, зробило клуб одним із найулюбленіших у країні.
21 лютого відбулася урочиста реконструкція стадіону — матчем проти «Реала». Господарі перемогли 2:1 завдяки голам Мариано Уседи та Домінго Гарсія. Гол за «Реал» забив Альсуа.
На інституційному рівні клуб залишався стабільним до грудня 1945 року. 17 грудня президент Мануель Гальєго змушений був піти у відставку, отримавши призначення начальником Повітряної зони Марокко. Після трьох президентів-військових «Атлетіко Авіасьйон» уперше очолив цивільний керівник — Хуан Тоусон Хурхо, знаний як «Хуаніто». Він був юристом, заступником директора Банку Біскайї і з дитинства socios клубу.
Новий президент зіграв ключову роль у злитті з «Авіасьйон Насьональ» і згодом у придбанні стадіону «Метрополітано». У той час президентом Федерації футболу був інший атлеті — Хав’єр Барросо, колишній воротар, який пізніше стане автором проекту стадіону «Вісенте Кальдерон». Його присутність у Федерації показувала вагу «Атлетіко» в іспанському футболі.
У 1946 році клуб досяг позначки 8 000 socios, що гарантувало стабільність і впевненість у майбутньому. Першим великим трансфером за президента Тоусона став Адріан Ескудеро, лівоногий нападник із відмінним ударом. Хлопець, уродженець мадридського кварталу Куатро Камінос, за два кроки від «Метрополітано», здавався приреченим стати легендою червоно-білих.
Ескудеро дебютував у січні 1946 року в 18 років. Починав як вінгер, але згодом став центральним нападником. Його прихід дав команді нове дихання. Навколо нього мали будувати оновлений колектив.
Відновлення клубу пов’язували з фігурою Самори, який після відставки як тренера залишився працювати технічним секретарем. Його досвід робив його ідеальною людиною для цієї місії. На лаві його замінив Еміліо Відаль, який раніше тренував «Кастельйон». Разом із ним до клубу прийшов ще один талант — канарський геній Альфонсо Сільва, який став основою атаки «Атлетіко». З ним сформувалася легендарна «шовкова атака» (Delantera de Seda): Хункоса, Відаль, Сільва, Кампос, Ескудеро.
У сезоні 1946/47 назва клубу знову змінилася — тепер остаточно. Наприкінці 1946 року військове командування захотіло прибрати слово «Авіасьйон» із назви, аби розірвати прямий зв’язок клубу з армією.
29 грудня 1946 року «Атлетіко Авіасьйон» провів свій останній матч під цією назвою, перемігши «Спортінг» у Хіхоні 2:1. Настав Новий рік — нове життя. У 1947 році клуб отримав свою сучасну назву: Club Atlético de Madrid, яка зберігається й донині.
Єдина зміна після цього — додавання статусу Sociedad Anónima Deportiva, що сталося 1 липня 1992 року.
Джерела:
- La biblia blanca. Historia sagrada del Real Madrid, книга по історії “Мадрида”, написана Анхелем та Мартою день Рієро Анта, 2018 рік.
- “Atleti! Una Historia partido a partido” Анхель Іттураги, опублікована в 2018 році книгу про історію “Атлетико”.
- Eso no estaba en mi libro del Real Madrid, Томаса Ронсеро, 2023 року
- Nacidos para incordiarse. Un siglo de agravios entre el Madrid y el Barça, Альфредо Реланьо, 2012 рік
- газети ABC, El Mundo, El Periodico, журнал Jot Down
Якщо вас цікавить тема, більше подробиць по цій темі є в книзі Сіда Лоу “Страх і ненависть в Ла Лізі”. На жаль, в мене цієї книги поки немає.
