Коли я замислююся, що робить людину видатною — у футболі чи науці, чи будь-чому іншому — думаю насамперед про силу мотивації. Десь там всередині тебе зароджується потяг, який не можуть зупинити труднощі, довести собі й іншим: “Я гідний більшого”. Але ця мотивація має бути постійною, сильною, непереможною.
Образи однолітків, з якими хочеш дружити, бідність, з якої хочеться вибратись, війна, від якої хочеться втекти, батько, що тебе не помічає — все це може стати тим каталізатором, який спрямовує енергію в одне русло. Спрямований метою і жагою її досягти – ти шліфуєш майстерність вдень і вночі, відмовишся від усього, аби мати те, чого прагнеш.
Коли я бачу Модрича, Кріштіану чи Мессі, я розумію що їх любов до футболу майже хвороблива. Вони не уявляють себе без нього, вони роблять усе, щоб пролонгувати цю гру, що пахне дитинством, як постійно наполягає Вальдано1. Ми можемо здогадатись, що для цих трьох послугувало цим самим каталізатором.
Мені зараз трапилась на очі цитата, в якій автор чітко усвідомлював свою першопричину.
Інколи достатньо кількох слів, які застрягають в твоїй голові назавжди. Як це сталось в дитинстві з доном Сантьяго Бернабеу:
«У Альмансі, де я зростав, поруч із батьковими маєтками жив якийсь граф. Одного дня він сказав батькові, що його син виросте нещасним. І мав на увазі саме мене. Батько спитав: “Чому ви так думаєте?” Граф відповів, що в мене немає амбіцій. Я ніколи не забув ці слова. Ось чому я весь час працюю заради цього грандіозного ідеалу — “Реал Мадрида”, а не заради грошей».
Дон Сантьяго Бернабеу
- Наприклад, у своїй колонці “Мундіаліто: футбол проти самого себе” ↩︎
