Хорхе Вальдано жорстко розкритикував клубний чемпіонат світу в своїй колонці:
Саме в США ФІФА розгорне шатро свого нового цирку: зветься він Мундіаліто. Побачимо його на DAZN — завдяки доплаті, яку зробила Саудівська Аравія. Щедрість такого рівня варта чемпіонату світу. Цей вступ говорить про новий глобальний порядок, що вибудовується навколо м’яча. Малюється нова мапа влади. Гроші керують і залишають нам ілюзію, що футбол росте, хоча насправді його душа хиріє — бо слабшає коріння. Мундіаліто — це не стільки декларація намірів, скільки декларація інтересів.
Це турнір нерівний, бо прірва між європейськими гігантами й представниками інших континентів — бездонна. Навіть із Південною Америкою, яка ще тримається на рівні збірних, бо її гравці загартовуються в європейських клубах. Але не клуби — там виступають ті, кому не вистачило таланту перепливти океан. Звідси головний наратив цирку — невизначеність. Аж хочеться спитати: хтось узагалі подумав про вболівальників? Деякі матчі будуть видовищні, інші — нестерпні, але не йдіть із трибуни: врешті решт, найкращі битимуться за славу — а це просто слово, яким ми називаємо репутацію. І так ми попадемо в пастку емоцій, якою футбол володіє бездоганно.
Ось факти: турнір пройде в 11 містах, більшість із яких і не знатимуть, що в них того дня грається матч — з 14 червня по 13 липня. Напередодні справжнього чемпіонату світу — через що турнір легко сплутати з рекламною гастроллю, яка приносить право на мільярд доларів призових. Хто зможе сказати “ні”? Але ж футбол нам подобається, бо він — неперевершений оповідач, але це шоу — розпадається на очах.
Втиснути такий турнір у й без того переповнений календар — це ризик для здоров’я гравців і для самих змагань. Щодо першого — говорять цифри: з 2020 року м’язові травми зросли на 25%. Щодо другого — говорить здоровий глузд: чим більше втоми — тим менше видовища. Попри максимальний догляд — вже немає часу ні на тренування, ні на відпочинок, ні на психічне відновлення. Лише грати, літати, відпрацьовувати.
І тут починається великий парадокс сучасного футболу. Ніби мовчазна змова, що робить нас усіх співучасниками комерційного крену. Це сцена експлуатації, де експлуатовані — аплодують. Так, головні жертви системи — гравці — водночас і головні її вигодонабувачі. Вони проводять 60–70 матчів на рік, перетинають океани, знімаються в рекламі, витримують фізичний і психологічний пресинг… Без перепочинку. Але заробляють більше, ніж могли мріяти. Скаржаться мало, бо інфляція системи береже їхні привілеї. Ніхто не хоче розірвати чари, поки шоу приносить прибуток.
Мундіаліто — як і інші нещодавні вигадки — лише черговий розділ економічної жаги, яка протиставляє футбол самому собі. Найгірше — що тут немає чітких лиходіїв, які викликають тривогу. Клуби хочуть більше прибутків, гравці — більше мільйонів, а вболівальники — споживають те, що самі критикують, бо гра досі пахне дитинством. І, відповідно, — наївністю. Проблема в тому, що, втрачаючи емоцію й ідентичність, футбол починає імітувати самого себе.
Мундіаліто — не джерело проблем, але нове дзеркало суперечностей, які роз’їдають футбол. Турнір, створений заради прибутку, в якому зароблять усі, крім уболівальника — єдиного незацікавленого, на якого зливається потік матчів, але з кожним днем у нього все менше справжніх емоцій, які варто святкувати.
