Хорхе Вальдано — справжній майстер у спілкуванні з футболістами — каже, що рідко коли бачив настільки розумного гравця, як Кіліан Мбаппе. Неабиякі слова від Вальдано.
Кіліан — спокійний, зрілий, із блискучими ораторськими здібностями. Людина не просто “нормальна”, а така, що вміє показати, що вона нормальна — а це далеко не просто. І водночас — галактико.
Це інтерв’ю відбулося в стінах Клерфонтена, під час паузи на матчі збірних. Майже година розмови. Майже дружня бесіда.
— Що думаєш про календар?
— Це новий футбол. Найважливіше для нас — мати час на відпочинок. Звісно, ми хочемо грати, бо це наша пристрасть, ми любимо футбол. Але такий ритм потребує адаптації — матчів занадто багато. Проте ти щасливий, коли граєш, бо це означає, що ти у формі.
— Цей рік виглядає особливо складним: щойно завершився Клубний чемпіонат світу, а справжнього міжсезоння майже не було — лише 15 днів.
— Так, це було непросто, бо для нас усе було новим. Вперше ми грали на Клубному чемпіонаті світу, і вперше сезон закінчувався так пізно. Пригадую, коли ми вирушили до США, наші суперники лише починали свої нові сезони, а ми все ще продовжували попередній! Це було трохи дивно, але зрештою ти пристосовуєшся. Звісно, прикро, що не виграли, але це був новий досвід у кар’єрі.
— Але цей сезон ти почав, як ракета… Може, справді краще без передсезонних зборів?
(сміється) — Почати добре — це приємно, але найважливіше — добре зіграти увесь рік, і особливо — добре його завершити. Ми на потрібній хвилі, і маємо тримати цей ритм.
— Ти схуд чи ні?
— Так! Коли я захворів, скинув майже сім кілограмів. Потім знову набрав два або три. Почуваюся дуже добре. У мене трохи менше ваги, ніж торік, але мені так комфортно.
«Коли хворів, втратив приблизно сім кілограмів»
— Тож ти літаєш по полю саме тому…
— Так, так! Почуваюся прекрасно.
— І хочеш, щоб ця форма тривала якомога довше, правда?
— Звичайно. Це дуже важливий рік для нас — і для Мадрида, і для збірної Франції. Ми повинні зберігати концентрацію. Як я вже казав, ми добре розпочали сезон, лідируємо в Ла Лізі й показуємо гарну гру в Лізі чемпіонів. Починаємо розуміти, чого хоче тренер, але нам ще треба вдосконалюватися, якщо хочемо дійти туди, куди прагнемо.
— Матч на “Метрополітано” став для вас уроком?
— Так, звісно. Це була важка гра. Ніхто не очікував того, що сталося. Навіть коли рахунок став 1:2, ми не припускали, що отримаємо ще чотири м’ячі. Це був складний момент для команди, але ми повинні йти далі. Водночас не можна забувати, що сталося, — це нам допоможе в майбутньому, якщо справді хочемо перемагати. Ми завжди будемо згадувати цю гру, і коли настануть важкі моменти, боротимемось, щоб більше такого не повторилося.
— Було відчуття, що Атлетіко грав фінал, а Реал — просто матч.
— Вони мають рацію. Вони приїхали на дербі, а ми теж — але без тієї інтенсивності у єдиноборствах і під час подач з флангу. Вони вигравали все — кожну дуель… так виграти дуже складно в матчах накшталт цього. Ми втратили ритм і контроль над грою. І сталося те, що сталося.
— Якщо говорити про збірну Франції: у тебе вже чотири голи у фіналах чемпіонатів світу… і здається, що попереду ще принаймні три.
— Щонайменше один — це точно! Той, що наближається. А інші — сподіваюся. Мрію виграти чемпіонат світу 2026-го. Підняти трофей ще раз — це була б казка. Мені вже пощастило зробити це одного разу й зіграти у фіналі ще одного. Поразка дуже болить, особливо у фіналі. Але, як кажуть, no haya dos sin tres – де було два, буде і третій. Тому хочу дістатися третього фіналу — й цього разу перемогти. Ми зробили висновки з 2022-го. Футбол завжди дає другий шанс, і ми маємо намір використати його 2026-го.
— Франція виглядає одним із головних фаворитів.
— У нас неймовірно потужна команда, і це велика перевага. Але у футболі збірних можна мати найкращих гравців світу — й усе одно не виграти, якщо немає справжньої єдності, солідарності, якщо тактика не дозволяє команді розкритися. Ми це добре розуміємо. Ми хочемо знову вписати свої імена в історію країни. Це велика можливість для нас.
— Як це — забити три голи у фіналі чемпіонату світу… і все одно не виграти?
— Ти не думаєш про те, щоб забити у фіналі. Ти думаєш тільки про те, щоб виграти. Але ми, нападники, ближчі до воріт, тому іноді це стається. Це був божевільний матч, і Аргентина заслужила перемогу — вони були кращими протягом усього поєдинку. Ми мали свій момент, коли виглядали сильнішими, але загалом — вони заслужено виграли. Це сумно, але не можна забувати. Бо прийде 2026-й — і ми не хочемо знову закінчити в сльозах.
«Аргентина заслужила перемогу у фіналі чемпіонату світу 2022-го. Вона була кращою»
— Як тобі збірна Іспанії?
— Це команда, яка чудово контролює гру. Технічно дуже сильна. У них є всі якості, щоб домінувати. Іспанія — одна з небагатьох збірних, де гравці від дитинства до першої команди грають в один і той самий футбол. І це величезна перевага. Вітаю всіх, хто стоїть за цією системою. Але… у них дуже молода команда, з багатьма гравцями, які ще не знають, що таке чемпіонат світу. Для мене зараз це найкраща збірна Європи. Але Мундіаль — це інша історія. Побачимо. Сподіваюся, вони гратимуть не надто добре, щоб ми могли виграти (сміється).
«Іспанія — найкраща збірна Європи… але в ній багато гравців, які ще не знають, що таке чемпіонат світу»
— Але ж ти сам не грав на чемпіонаті світу — і одразу його виграв.
— Так, але в мене тоді було багато партнерів, які це вже пережили. Тепер я маю дві світові першості за плечима, і дуже добре знаю, що це таке. Я прожив усі можливі емоції — важкі моменти, тиск, очікування… І вміння впоратися з цим — найважливіше. Бо тиск чемпіонату світу — унікальний. Не так багато людей у світі вміють це витримати.
— Що б ти сказав Кіліану Мбаппе десятирічному?
— Що він мав рацію мріяти стати футболістом. Бо грати у футбол — це привілей. Це щастя — грати у найкращих матчах, у найкращих турнірах, поруч із найкращими в історії. І я хочу продовжувати. Хочу грати ще багато років. Я в найкращому клубі світу, в одній із найкращих ліг світу. Це велика честь — бути тут, і я маю ще багато що віддати. Я отримав величезну підтримку від уболівальників Мадрида, від людей в Іспанії — і тепер хочу віддячити їм і стати ще кращим.
— Коли ти усвідомив, що відрізняєшся від інших? Що твоя мрія може стати реальністю?
— Коли прийшов у Монако. Мені було 14–15, і всі навколо почали говорити, що я особливий. Раніше теж говорили, але мої батьки мене дуже берегли. Я розумів, що інший — але не знав, чи в доброму сенсі. Я був наївним, дитиною. У Монако зрозумів, що можу стати професіоналом, що можу бути дуже добрим. Усі там сприйняли це природно. І я почав готуватися до довгого шляху, про який усі говорили як про “важкий і довгий”. Перехід у Монако був найкращим рішенням, щоб навчитися бути професійним футболістом.
— І це було непросто, бо в 13 років ти був на перегляді в Мадриді, клуб пропонував залишитися, але ти вирішив повернутися у Францію. Хто тоді керував тобою — родина, серце, розум?
— Усього потроху. Але не родина — бо я завжди сам приймав рішення, а вони їх розуміли. Це одна з переваг мати спортивну сім’ю — вони знають, що кар’єра гравця — особиста справа. Звісно, ти слухаєш тих, кого любиш, але вирішуєш сам. Коли я залишав Монако в 18, я чітко знав, що хочу грати. А в Мадриді тоді були Бензема, Кріштіану, Бейл. Я не хотів сидіти в запасі. Усі великі клуби Європи обіцяли, що я гратиму, але я розумів: Реал Мадрид, при всій повазі, не зможе ставити мене в старт кожного матчу. Так, я мріяв грати в Мадриді, але бути основним — це привілей. А мені запропонували грати вдома, у Парижі — і це була велика нагода. Сім неймовірних років. Гордість грати в місті, де народився, — це щось особливе. Але я зберіг мрію про Реал Мадрид — і здійснив її минулого року. І я щасливий.
«Коли йшов із Монако, я чітко знав, що хочу грати… а в Мадриді були Бензема, Кріштіану, Бейл; я не хотів бути запасним»
— Повернімося до Монако. Ти поїхав сам?
— Ні, ні! Перший рік я жив із батьком. Потім приїхала мама, бо вона працювала й не могла одразу переїхати. Їхня присутність була дуже важлива — коли ти такий молодий, у твоє життя одночасно приходить стільки всього…
— І багато речей, навпаки, не приходить. Наприклад, ти не жив звичайним підлітковим життям.
— Так, але це в природі вибору. Коли приймаєш рішення, щось виграєш, а щось втрачаєш. Треба просто знати, що для тебе найкраще. А для мене — це було грати у футбол. Тож вибір був легким.
— Ти дебютував у Лізі 1 — і тебе одразу почали порівнювати з Анрі, Пеле… Це було важко?
— Ні, зовсім ні. Навпаки, дуже легко. У той момент я чітко усвідомлював: у мене нема рівня ні Анрі, ні Пеле. Я просто шістнадцятирічний хлопець, який тільки починає. Такі порівняння гарні для реклами, для медіа, для репутації, але коли дивишся в дзеркало, треба сказати собі правду. А правда була така: я ще нічого не зробив у футболі, я лише починав і мав довести, що можу грати на рівні Монако. Порівняння мене тішили, але не впливали на мене. Я знав, скільки роботи попереду.
«Коли дивишся в дзеркало, треба сказати собі правду»
— І ти справді це усвідомлював?
— Так, звичайно. Можна слухати всіх навколо, але в тебе має бути власна думка. Так, іноді боляче, але це реальність. І коли мені було 16, я розумів: не час для порівнянь — час доводити. Люди бачили потенціал, але їм потрібно було переконатися. І, думаю, мені це вдалося.
— Монако було ідеальним місцем для цього першого кроку.
— Так, це великий клуб, але з дуже сімейною атмосферою. Тоді я вже був досить відомим юнаком, до мене була прикута увага. І клуб дуже мене захищав — від зовнішнього шуму, від преси, щоб я міг розвиватися природно.
«Сподіваюся, колись люди мріятимуть про мене так, як мріяли про Кріштіану»
— Тепер Ламін Ямаль. Йому 16, і навколо нього — шалений ажіотаж. Що б ти йому сказав?
— Це інша епоха. І, з усією повагою до Монако, він грає в клубі набагато більшому за мій — у медійному сенсі. “Барса” — це інший масштаб. Немає універсального рецепта. У мене був мій досвід, у нього буде свій. Видно, що він живе футболом — і це головне, що ніколи не можна втратити. Решта — це його життя. Люди надто багато говорять про його приватність, але йому треба дати спокій. Треба прийняти, що у футболі він уже великий гравець, але в житті — хлопець 18 років. А в цьому віці всі роблять помилки. Він має прожити свій досвід, навчитися, що йому корисне, а що ні. Нам залишається оцінювати лише те, що він робить на полі. Все інше не має значення, якщо не стає серйозною проблемою. Він талановитий, і я бажаю йому щастя — хай іде своїм шляхом.
«Треба залишити Ламіна Ямаля в спокої, прийняти, що йому 18, і всі ми в цьому віці робимо помилки»
— Як ти ставишся до соціальних мереж?
— Дуже спокійно. Перш ніж заходити туди, треба все прийняти. Прийняти, що люди можуть бути жорстокими — з тобою, твоєю родиною, твоїм клубом. Якщо ти це усвідомлюєш, можеш їх дивитися. Якщо ні — краще не дивитися. Є важливіші речі, ніж сидіти в соцмережах. Але якщо когось це мотивує — чому ні. Головне, щоб це допомагало, а не шкодило.
— Складається враження, що потяг слави врізався в тебе на повній швидкості, а ти вийшов неушкодженим.
— Ні, просто я багато пережив. Я дуже відомий футболіст, і в кар’єрі бачив різне. Усе — і хороше, і погане — тебе формує. Як і помилки. Я зробив чимало помилок, і пишаюся цим: вони не були серйозними, зате допомогли стати тим, ким я є зараз. Людиною, яка може бути дуже високо на полі, але при цьому залишається нормальною у житті. З радощами й печалями, із тим, що вмієш, і тим, що ні. Головне — слухати. І не повторювати завжди одне й те саме.
«Я зробив багато помилок і пишаюся цим. Вони не були серйозними, але допомогли мені стати тим, ким я є»
— Я знаю футболістів, яким довелося ходити на терапію, і здається, що соцмережі в цьому теж винні. Як ти вважаєш?
— Це дуже серйозна тема. Є багато молодих людей, які мають проблеми через соцмережі й потребують допомоги. Ми не можемо відвертатися. Ми, футболісти, знаємо, що таке критика — це частина роботи. Не кажу, що це добре чи правильно, але коли підписуєш контракт футболіста, розумієш, що станеш відомим, і таке може трапитися. Проблема в іншому — коли це стається з людьми, які не обирали життя під мікроскопом. Їх треба оберігати. Це дуже важливо — і справді болюче питання для сучасного світу.
— Ти приїхав до Парижа, де поруч із тобою — світові зірки. Як ти це переживав? Був готовий?
— Готовим бути неможливо. Такі зміни завжди шокують. Але мені сподобалося. Навіть коли було важко, я завжди тримався за футбол. Це було задоволення — грати в Парижі, у своєму місті, поруч із такими великими гравцями. Неймар, Дані Алвес… Це був початок нової ери для ПСЖ. Сім неймовірних років.
— П’ять сезонів у ПСЖ, ти став найкращим бомбардиром в історії клубу.
— Так, але це лише деталь. Важлива, звісно, але все ж деталь. Це особиста слава — “найкращий бомбардир”. Але я думаю не стільки про цифри, скільки про емоції, які прожив і які подарував людям. Оце справжнє значення футболу. Так, рекорди залишають тебе в історії, але головне — моменти, які ти створюєш для інших. Фінали, перемоги, ті миті, коли ти стаєш частиною чогось більшого за себе.
— Серед тих моментів — Мессі.
— Так, коли чуєш “гравці, які написали історію футболу”, ти думаєш про нього. Звичайно.
— Як це було — грати поруч із ним?
— Дуже просто. Коли ти відомий, люди навішують на тебе ярлики, і якщо не слухати нікого, то ці ярлики проникають у тебе, у твою голову. Ти починаєш вірити в те, що про тебе говорять. Але ні. Мессі прийшов у ПСЖ як звичайна людина — ввічлива, спокійна, з повагою до всіх. А як футболіст… (робить паузу, усміхається) він унікальний. Коли поруч із тобою такий гравець, тобі лишається тільки бути поруч і дивитися. Як він приймає рішення, як зупиняє м’яч, як б’є, як торкається. І я думаю, що близькість до нього допомогла мені краще розуміти саму гру.
«Мессі був абсолютно звичайною, скромною людиною; а як гравець — унікальний.»
— Ти, здається, дуже спостережливий щодо партнерів.
— Авжеж. Особливо коли поряд — такий, як він.
— Мессі якось казав, що шкодує, що не записував усі уроки, які отримував у “Барсі” Гвардіоли. Про тебе складається враження, що ти їх запам’ятав.
— Думаю, мені справді пощастило. Я ніколи не думав, що гратиму з Лео. Моєю мрією завжди був Реал Мадрид, я ніколи не уявляв себе в Барселоні, і тому був певен, що можу грати проти нього, але не з ним. А потім це сталося — і це було щось особливе. Я багато навчився й дуже вдячний. Два неймовірно багатих роки. Це — золота нагода, коли маєш такого гравця поруч.
«Я багато навчився в Мессі і вдячний йому за це.»
— Чому ПСЖ так і не виграв Лігу чемпіонів?
— Так буває у футболі. Ми мали свої моменти, але не використали їх. А у футболі, якщо не забираєш своє, його забирає інший. Ми грали у фіналі, у півфіналах — і з кожного разу щось винесли. Це досвід, і футбольний, і людський. Він мене багато чого навчив. Бо коли приходить твій момент, треба його схопити — і виграти. Без “якщо” і “але”.
— Ти працював із Почеттіно, Емері, Луїсом Енріке… Дуже різні школи.
— Так. І коли працюєш із різними тренерами, швидше приймаєш зміни. Бо кожен має свій підхід, своє бачення футболу. Коли знаєш багато різних способів бачити гру, стаєш більш відкритим. Я знаю гравців, які десять років працювали з одним тренером — і коли приходить новий, вони кажуть: “Я десять років робив одне й те саме, не лізь до мене!” (сміється). Я намагався взяти щось хороше від кожного. Бо всі вони — тренери високого рівня, не звичайні. Це було щось особливе: вони всі залишили слід у мені.
— Як завершилися твої стосунки з Луїсом Енріке?
— Дуже добре. Я бачив його кілька днів тому — він прийшов на матч “Лілль — ПСЖ”, ми зустрілися на парковці. Прекрасна людина, чудовий тренер. У нас були гарні стосунки, я бажаю йому лише найкращого. Як тренер, він дав мені багато, і я насолоджувався роботою з ним у Парижі.
«Мої стосунки з Луїсом Енріке закінчилися добре. Він чудова людина і великий тренер.»
— Тепер Реал Мадрид. Минув уже рік. Що тобі подобається в Іспанії?
— Усе! Я не дуже знав країну, бо жив лише у Франції, а сюди приїздив тільки на матчі або короткий відпочинок.
— Що тебе найбільше здивувало?
— Люди. Вони неймовірно доброзичливі. З першого дня — і навіть раніше — я відчував тепло. Я приїхав і одразу почувався частиною родини. Інколи здається, що я іспанський гравець, бо навіть за межами Мадрида люди ставляться до мене з любов’ю. Це мене вразило — я не звик до такого. Тому завжди хочу дякувати людям, у кожному інтерв’ю. Мене радує, що тут мене поважають — і як футболіста, і як людину. Я справді насолоджуюся життям в Іспанії.
— Як виглядає твій день?
— Коли я приїхав, клуб просив мене залишатися вдома — бо всюди, куди я виходив, мене чекали натовпи. Перші місяці були непрості. Але тепер усе спокійніше. Можу виходити на вулицю — люди в Мадриді поважають приватність. Так, іноді просять фото — це нормально. Але вони завжди ввічливі, допомагають, ставляться добре до моєї родини, навіть якщо ті не говорять іспанською. Такі дрібниці багато важать.
«Коли я приїхав у Реал Мадрид, клуб просив мене залишатися вдома. Перші місяці були непростими.»
— І нарешті — про сам Реал Мадрид. Що тебе здивувало найбільше? Тиск?
— Ні. Я жив під тиском змалечку. В цьому нічого нового. Різниця лише в тому, що це — найкращий клуб у світі. Подивіться, скільки великих гравців тут було, скільки трофеїв вони виграли. І тепер я сам приміряю цей тиск на себе: бути гідним цього клубу. Тиск уболівальників — звичний. Але є ще внутрішній: я в найкращому клубі світу, я мушу вигравати, показувати рівень, бути прикладом — для партнерів, для вболівальників. І це — позитивний тиск. Він змушує тебе рости.
— Мадрид постійно супроводжують полеміки. Будь-яка дрібниця стає “скандалом”.
— Так, особливо з суддями (сміється)?
— Ні, я про інше. Наприклад, про твої стосунки з Вінісіусом.
— Це не лише в Іспанії — люди скрізь такі. У Франції було те саме. Два відомих гравці в одній команді — це завжди гарно продається. Але ми з Віні маємо дуже гарні стосунки. Цього року ще кращі, бо краще пізнали одне одного. Він чудовий гравець і чудова людина. Люди завжди говоритимуть про нас, але ми маємо одну мету — допомагати Реалу вигравати. І щоб це сталося, обидва повинні бути в найкращій формі.
«Два відомих гравці в одній команді — це добре продається. Але ми з Віні маємо чудові стосунки.»
— Мені подобається, як ти нормалізуєш те, що інші називають “проблемами”.
— Бо це не проблеми. Коли станеться щось справді серйозне — сподіваюся, що ні — тоді я скажу: “Так, це серйозно.” І тоді всі послухають. Але зараз? Це просто життя футболіста. Нічого страшного.
— Забити три голи у фіналі чемпіонату світу й не виграти — це серйозно.
— (сміється) Так, ось це справді було серйозно!
— Стати найкращим бомбардиром Ла Ліги й не виграти жодного титулу з Реалом — теж серйозно.
— Так! Дуже серйозно! (сміється) І ми це змінимо.
— Але ж є певне полегшення, коли кажеш: “Я зробив усе, що міг”.
— Ні, полегшення немає. Бо в такі моменти думаєш: “Чорт, треба було забити не три, а чотири. Треба було зробити ще більше.” І це болить ще сильніше. Але все це — досвід. Те, що загартовує й готує до майбутніх перемог.
— У чому різниця між Шабі Алонсо та Анчелотті?
— Це дві різні людини, з різним досвідом, різного покоління. Анчелотті — один із найкращих тренерів в історії. Коли приходиш у його роздягальню, просто відчуваєш щастя. Він завжди поруч із гравцями, завжди готовий допомогти. Шабі теж хоче допомагати, але він молодший, і йому ще треба довести, що він може досягти всього цього. Карло нічого не мусить доводити (сміється). Шабі сповнений бажання довести, здобути, виграти з Мадридом. Це його перша велика можливість у найкращому клубі світу. І ми хочемо допомогти йому зробити все, чого він прагне. Виграти все можливе.
«Шабі Алонсо сповнений бажання довести, що може перемагати з Реалом. Ми допоможемо йому це зробити.»
— Відчуваєш, що футбол змінився за ці роки?
— Так. Став більш тактичним, більш системним. Тепер тренери мають більше впливу на гру команди. Раніше більше вирішували самі гравці. Тепер у кожній команді видно руку тренера. Це добре — бо відкриває шлях новим футболістам. Раніше було важче пробитися. Це інший футбол, але цікавий.
— Один із твоїх ідеалів — Кріштіану Роналду.
— “Ель Бі́чо”!
— Цікаво, що після стількох матчів у тебе така сама кількість голів, як у нього на цій стадії.
— Так, але він робив це дев’ять років, а я — лише рік і пів (усміхається). Кріштіану завжди був для мене зразком. Я маю щастя спілкуватися з ним, отримувати поради. Він допомагав мені. У Реалі він — номер один, символ. Люди досі мріють про нього. А я хочу створити свій шлях. Хочу, щоб люди колись мріяли про мене так само. Щоб це стало історичним моментом — і для мене, і для Реала.
— І наостанок. Мати власні ідеї — це створює ворогів?
— Так. Але це ті вороги, яких варто мати. Бо це означає, що ти йдеш правильним шляхом.
