Відвертіший, ніж будь-коли, у розмові з Laureus (організацією, амбасадором якої він є) у Всесвітній день психічного здоров’я (10 жовтня), Джуд Беллінгем говорить про те, про що деякі бояться:
«Якщо спортсмени — у кого, здається, весь світ під ногами — зможуть показати свою вразливість, це відкриє ширший діалог для людей, які борються одні у пітьмі», — додає Джуд.
«Коли я був молодим гравцем у Бірмінгемі, я часто вводив своє ім’я в Twitter і читав усе, що про мене писали. Але навіть коли коментарі були позитивними, я швидко зрозумів: а навіщо я дозволяю людям, які мене не знають, визначати, ким я є? Я вірив, що я хороший гравець ще до того, як прочитав це в Twitter, тож… який сенс читати, що думають інші? Звісно, коли я натрапляв на негатив, ефект був зворотній. І тоді я знову питав себе: навіщо я піддаю цьому власне психічне здоров’я?
Є аспекти соціальних мереж, які справді корисні для спортсменів. Все більше людей взаємодіють із ними замість традиційних пресконференцій чи телевізійних інтерв’ю. Коли ти можеш бути щирим і справжнім із уболівальниками, ти даєш їм чітке уявлення про те, як почувався під час матчу або у звичайному житті. Це допомагає бути ближчим до людей. Однак, як я зрозумів ще будучи молодим гравцем, у соцмережах є й темна сторона, якої тепер я вирішив уникати — і знаю, що багато інших спортсменів зробили те саме. У професійному спорті й так вистачає тиску та негативу, щоб іще шукати їх добровільно. Тепер, коли я бачу негативні коментарі, вони мене не зачіпають, але я все одно волію їх не бачити.
З розвитком соцмереж і технологій з’явилося більше способів атакувати когось, змусити відчувати себе погано. І, на мою думку, досі існує певна стигма щодо розмов про психічне здоров’я. Я знаю, що були моменти, коли я почувався вразливим, сумнівався у собі, мені хотілося, щоб поруч був хтось, із ким можна поговорити. Але Я намагався тримати цей образ «справжнього атлета», «мачо», якому «нікого не треба». Насправді треба. Як і всім. Ти почуваєшся набагато краще, коли говориш про свої почуття й емоції.
Як спортсмени, ми часто виглядаємо так, ніби весь світ у нас під ногами: можемо робити що завгодно, заробляти великі гроші, і нас ніщо не зачіпає. Але реальність у тому, що коли ми показуємо свою вразливість, це відкриває ширший діалог для тих, хто бореться в темряві. Це наш обов’язок — мій і всіх, хто має такий статус — бути прикладом.
Я досі вважаю, що існує хибна думка: мовляв, спортсмени мають мовчати й терпіти. Це застарілий підхід. Любов, яку отримує спортсмен, справді неймовірна. Але поруч із кожною людиною, яка тебе підтримує, є ті, хто тебе ненавидить — за команду, у якій ти граєш, чи за щось, що ти зробив. Ця ненависть може бути дуже болісною. Я чудово розумію тих, хто бореться з психічними проблемами. Кожен має право на власну думку про спорт, але повинні існувати межі того, що можна говорити. Не знаю, як це реально обмежити в соцмережах, але переконаний: підтримувальне коло навколо спортсменів — життєво важливе.
У Мадриді в мене є чудова система підтримки — тренери, гравці, персонал, з якими я можу поговорити, якщо мені важко. Дивлячись у майбутнє, я вважаю, що ментальні тренування повинні стати частиною гри. Я ніколи не переживав глибоку психологічну кризу, але бачив людей, які переживали, і це сумно. Я волію бути тим партнером по команді, до якого можна прийти й поговорити про такі речі.
Найважливіше — це впевненість. Коли вона є, здається, що ти здатен на все. А коли її нема, почуваєшся нижче плінтуса — ніби ноги не слухаються, тіло не працює. Я певен, що є різні способи повернути впевненість, але по суті вона приходить лише через гру, через результат. Це майже парадокс.
Я завжди намагаюся підтримувати свою впевненість — через самопідтвердження або просто приймаючи, що я не виконаю всі передачі, не обіграю кожного суперника, не заб’ю й не виграю кожен матч. І що комфортніше тобі з цією думкою, то легше жити з усвідомленням, що ти не ідеальний.
Футбол, як і спорт загалом, природно об’єднує людей: змушує говорити, сміятися, знаходити спільну мову — і раптом ти розумієш, що здобув друга, з яким можна поговорити, коли щось у житті йде не так. У цьому — сила спорту. І саме тому я захотів стати амбасадором Laureus. Ця організація розуміє, як спорт може змінювати психічне й фізичне здоров’я людей і будувати краще суспільство. Я хочу бути частиною цього».
Laureus — це міжнародна благодійна організація, яка використовує спорт як інструмент соціальних змін. Її повна назва — Laureus Sport for Good Foundation.
Вона була створена у 2000 році за підтримки компаній Daimler (Mercedes-Benz) і Richemont (власник брендів Cartier, Montblanc тощо). Ідея належить південноафриканському бізнесмену Йоганну Руперту та легендарному автогонщику Дженні Даймонду, а духовним натхненником став Нельсон Мандела. Саме він на церемонії відкриття сказав знамениту фразу:
“Sport has the power to change the world” — «Спорт має силу змінювати світ».
Laureus підтримує молодь із неблагополучних районів, де спорт стає способом подолати насильство, бідність, дискримінацію, проблеми з психічним здоров’ям.
Організація фінансує понад 250 програм у більш ніж 40 країнах, що використовують футбол, баскетбол, теніс, бокс, серфінг, легку атлетику тощо для соціальної інтеграції та розвитку молоді.
https://www.instagram.com/reel/DPoEtTYjV_s/?igsh=MWdzajF2d3VpczUw – відео
